ДОМГО “Поштовх”

1. Купуйте квитки заздалегідь, аби потім не стояти кожного дня у величезній черзі, аби вкотре задовбати касирів «оригінальними запитаннями», на кшталт: «А квитків точно немає? А будуть? А коли будуть? А резерв квитків у Вас є?».
2. Ніколи не здавайтеся – у разі якщо квитків, дійсно, вже немає, вмикайте фантазію та намагайтеся доїхати з Донецька до Сімферополя через Дніпропетровськ або до Львову через Київ – це звісно буде довше та болісніше для п’ятої точки, але набагато дешевше за купівлю квитків до СВ, вартість яких часто дорівнюється розміру тієї ж самої стипендії, яку бідним студентам доводиться здобувати у виснажливих боях з викладачами та власною лінню. І ще одне – за жодних обставин не їдьте через пів - України на автобусі, особливо якщо це вбитий ікарус – пожалійте себе, адже після такої поїздки ніякого вже відпочинку не захочеться…
3. Не забувайте придбані з таким напрягом квитки, паспорт та гроші вдома – без них Ви далеко не поїдете. До речі, не потрібно їх також засовувати і на саме дно сумки, аби потім не розкладати свої манатки на платформі на виду у всіх інших «пас-сажирів» (як же мені подобається оце ось слово – скільки у ньому любові та ввічливості).
4. Не запихуйте акуратно попрасовані речі до сумки ледве не ногами, аби туди все влізло.
5. Не включайте у поняття «все» за принципом «А може знадобиться» 5 суконь та свитерів, 150 футболок, 4 пари взуття, 8 рушників та цілий полк шкарпеток, адже одягнути увесь цей гардероб за 3 дні відпочинку нереально. До того ж на морі Ви все одно будете ходити практично в самих лише плавках – ті, до речі, бажано не забувати вдома, бо кожен рік купувати нові у місцевих «бариг» зовсім не прикольно, точніше невигідно.
6. Візьміть з собою найціннішу річ будь-якого відпочиваючого – ні, не туристичну карту (у них Ви усе одно нічого не зрозумієте), а рулон туалетного паперу… І не усміхайтеся, будь-ласка – коли приспічить, а його не буде, тоді ось буде справді смішно…
7. Обов’язково беріть з собою у дорогу навушники, адже у разі, якщо Вам у супутники попадуться «заполітизовані бабки» або мамаша із маленькими дітьми, які кричать що є сили при кожному колиханні вагону (а той коливається часто, бо машиністи на залізниці вміють їздити тільки ривками), то без них Вам просто-таки зірве дах та позакладає вуха.
8. Обмежте до мінімуму кількість продуктів харчування, які Ви берете із собою, аби перекусити чи закусити – пам’ятайте, що їх необхідно ще дотягнути на своєму горбі до вокзалу та не надірватися при цьому, аби зберегти сили на підіймання тостів «за зустріч, вдалу подорож та знайомство» (із спиртним, головне, не перебрати, адже у противному випадку можна, наприклад, з полки впасти чи «розмалювати» вагон у всі кольори райдуги).
9. Не вирушайте на вокзал за три години до відправлення поїзду чи автобусу через побоювання, що у місті буде пробка, маршрутка затримається, син захоче у туалет, а поїзд поїде раніше. Через те, що поїзди у нас не те, що раніше, а навіть за графіком не їздять, Вам доведеться в результаті кукувати на вокзалі у оточенні бомжів та алкоголіків, згадуючи теплу домівку та розмірковуючи над тим, чи вимкнена праска.
10. І останнє – щоб не мучити себе такими ось питаннями, не перебувайте у прострації та не дивиться тупо собі під ноги, розмірковуючи над сенсом свого буття, у ту хвилину, коли перед виходом з дому сідаєте «на дорожку» - цей прикол спеціально вигадали, аби була можливість згадати, чи не забули Ви щось або когось (такі ситуації теж трапляються!). Хоча з іншого боку, щось таки та треба лишити вдома – принаймні, поганий настрій та хвороби, які на відпочинку Вам зовсім ні до чого….
Р.S. Велике прохання до тих людей, які збираються у дорогу чи не за день до від’їзду із допомогою спеціального списку, до якого записані речі, які вони беруть із собою – будьте людьми, а не педантами, та хоч інколи щось забувайте, аби іншим не було так соромно…

«Бандити будуть сидіти в тюрмах» - саме з таким лозунгом колишній Президент йшов на минулі вибори. Саме завдяки йому він в принципі і переміг у 2004 році, адже люди хотіли вірити у цю утопію. І саме через нього він програв вибори 2010, бо ж так не зміг його зреалізувати. Але не через власну некомпетентність або слабохарактерність, як думає більшість, а через усвідомлення того, що втілення цього лозунгу у життя призведе до наростання напруги у суспільстві та повного краху української економіки… Не вірите? Тоді, давайте, уявимо, як би все було, якби ця утопічна ідея нашого народу нарешті здійснилася….

Отож, не минуло і місяця після закінчення виборів, як всі бандити – від олігарха до звичайного крадія – опинилися у в’язницях. Цю подію урочисто святкувала вся країна – кожен радів, що закінчилася нарешті ера корупції, та сподівався, що завтра розпочнеться нове життя. Особливо раділи співробітники правоохоронних органів (ті з них, кого не посадили за хабарництво та зловживання службовим становищем), адже з цього моменту для них мало розпочатися спокійне та абсолютно безпечне життя. На радощах вони брали відпустки, весело відпочивали у родинному колі, знаючи, що на вулиці стало тихо, а у владних кабінетах запанувала чесніть та добропорядність.

Дуже швидко, однак, таке їхнє веселе життя закінчилося. І не тому, що з’явилися нові злочинці (тих не було, адже всі розуміли, що за будь-який злочин прийде моментальне покарання), а тому, що суспільство раптово усвідомило, що тепер надзвичайно розгалужена система правоохоронних органів - МВС, СБУ, ДАІ – стала абсолютно непотрібною, а її утримання стало обтяжливим фінансовим тягарем. У зв’язку із цим Президент України видав через деякий час ще один указ, згідно із яким десятки тисяч силовиків звільнили, а всім іншим суттєво урізали заробітну плату (так у нашій країні з’явилися міліціонери на пів ставки).

Ця подія стала справжньою інформаційною бомбою – всі ЗМІ писали про неї кілька тижнів: наводили думки експертів, описували радість з цього приводу звичайних громадян та відчай колишніх оперативних співробітників. Коли шумиха навколо цієї події вляглася, раптово наступила криза у самих засобах масової інформації, адже їм не було про що розповідати читачам та глядачам – корупційні скандали припинилися, у Верховній Раді запанував мир та спокій, замовні та побутові вбивства разом із пограбуваннями банків відійшли у минуле. Всі перетворилися на відповідальних громадян, чесно та сумлінно виконуючих свої обов’язки – шаурми позакривали, ковбасу почали робити зі справжнього м’яса, жеки навчилися працювати, проститутки вирішили дарувати задоволення безкоштовно, аби знімати соціальну напругу у суспільстві, а органи влади перестали лобіювати інтереси великого капіталу (того після чисток практично і не лишилося, що автоматично призвело до закриття таких журналів, як «Фокус» та «Кореспондент», в яких завжди друкувалися лише списки 100 найвпливовіших та найбагатших). Через це розповідати ЗМІ стало нічого – випуски новин перетворилися на нудне та нецікаве видовище, адже у них розповідали лише про те, що у Київському зоопарку народився біле ведмежа, такий-то артист відсвяткував свій ювілей, а десь-то пройшла нікому не потрібна виставка безглуздого мистецтва. З ефіру зникли програми із кримінальними новинами (бідний Костя Стогній!), гостросюжетні журналістські розслідування на тему: «Хто винен» або «Куди діваються наші кошти», розважальні шоу, на кшталт «Вечірнього кварталу», побудовані на жартах про «донецьких» та демонстрації тупості на підступності наших політиків, бо ж люди вже не сміялися над цим, переставши бачити подібне у реальному житті. Навіть «Свободи слова» позакривалися, бо ж нові відповідальні політики через нестачу вільного часу перестали ходити на ці нікому не потрібні «посиденьки». Втратили свою популярність і серіали, адже їхній сюжет став занадто передбачуваним після того, як зі сценарію були викинуті всі погані персонажі і вже ніхто не псував життя головним героям мелодрам. Ну а американські фільми про пограбування, бандитські розборки та насильство для українців взагалі стали чимось на кшталт незрозумілої фантастики або документальних фільмів.

Зрозуміло, що подібні пертурбації суттєво вдарили по ЗМІ, особливо по їхнім фінансам, адже через втрату інтересу до них з боку громадян рекламодавці перестали розміщувати там свою рекламу. Це призвело до масових звільнень журналістів та закриття багатьох видавництв, каналів та Інтернет сайтів.

Не легше пережили цю кризу і самі рекламодавці та рекламні агентства, адже вони перестали рекламувати завідомо погані речі та вводити в оману громадян. Так само і більшість українських та світових брендів перестали не те що давати рекламу, а взагалі працювати – сумлінні власники цих компаній перестали домішувати у продукцію неякісні та небезпечні для здоров’я речовини, а потім і взагалі позакривали свої заводи через їхню нерентабельність та шкідливість для навколишнього середовища. В результаті через деякий час на ринку залишилися лише найкращі торгівельні марки, продукція яких відповідала всім стандартам і не потребувала вже реклами.

Через це позакривалися всі товариства по захисту прав споживачів, усілякі санітарні та епідеміологічні станції – тобто всі контори, які існували за рахунок порушень, точніше за рахунок закриття очей на їхнє існування. Слідом за цими установами припинило своє існування і КРУ, адже всі почали чесно сплачувати податки, а такі поняття як «тіньовий капітал» та «зарплата у конвертах» відійшло у минуле. Там же опинилися і всі колекторські організації, які залишилися без роботи, бо одні справно платили борги, а інші повністю довіряли своїм клієнтам. Стали не потрібними навіть представники найстабільніших професій на світі, тобто охоронці та інкасатори, бо ж тепер ніхто і не думав щось красти, а також здавалося би найнеобхідніші (судячи по кількості випускників) працівники – адвокати, юристи та нотаріуси, адже після припинення пограбувань, бійок та «кидків» люди почали самі «полюбовно» вирішувати всі проблеми та довіряти один одному, завдяки чому чесно слово стало більш вагомою запорукою ніж письмовий договір.

Всі ці зміни змусили людей, особливо тих, хто втратив роботу, замислитися над ситуацією, що склалася. Зникнення бандитів призвело до зникнення величезного масиву професій, представники яких мали справи із тими і тільки те і вміли робити, що кидати винних і невинних: 1) через стегно; 2) на бабки; 3) до в’язниці; 4) на призволяще. Опинившись на вулиці без засобів для існування (дивись вище чому), вони почали проявляти незадоволення та думати, як би все змінити. Думати було важко, навіть якось незвично: охоронці, інкасатори та колишні міліціонери з цією місію не справилися, тому увесь тягар відповідальності ліг на плечі визнаних «креативщиків» товариства ображених, тобто юристів та журналістів. Ті, в свою чергу, вигадувати нічого особливо не стали та пішли найлегшим шляхом, вирішивши, що роботу можна повернути із допомогою відродження злочинності.

Знайшовши цю формулу успіху, тимчасово безробітні відразу почали діяти із допомогою колег, яким вдалося ще утриматися на своїх місцях. Спочатку міліціонери навідалися на радіоринки, сподіваючись знайти на них крадені телефони. Але тих там не виявилося, як і самих радіоринків, які без крадених телефонів позакривалися та перепрофілювалися на величезні книжкові ринки, що задовольняли бажання людей окультурюватися та пізнавати сенс свого життя.

Потім у боротьбу вступили даїшники, які почали прискіпливо стежити за таксистами, сподіваючись, що хтось з них обов’язково перевищить швидкість та дасть їм нагоду зафіксувати порушення. Однак і це сподівання не справдилося, адже навіть таксисти змінилися: вони почали дотримуватися всіх правил дорожнього руху, стали ввічливими та акуратними водіями, а що найнеймовірніше - викинули на смітник улюблені диски з шансоном (у зв’язку із цим всі авто майстерні та станції технічного обслуговування швиденько позакривалися, адже у їх наявності вже не було потреби).

Після цього до роботи стала важка артилерія – журналісти, які вирішили «бити пером» по найболючішим темам і відправили найкращих зі свого складу на аварійно небезпечні шахти та до вузів, де студентам до того не давали жодних знань, а тільки заробляли гроші на них. Однак, і цей крок не дав жодного результату, адже всі шахти позакривали через небажання їхнього керівництва потрапити до тюрми у разі можливої аварії, а з вузах коронне словосполучення «порешать сесію з викладачами» перестало фуричити та давати змогу ледарям продовжувати навчання. Завдяки цьому ті, хто лишилися студентами після цих революційних змін, почали наполегливо вчитися та перестали прогулювати пари заради того, щоб випити пива чи покурити біля корпусу сигарет під акомпанемент розповідей друзяк про учорашню гулянку у нічних клубах (до речі, всі ці клуби, так само як і ларьки та заводу по виробництву пива та тютюну позакривалися, адже їхні власники уважно вивчили доктрину національного розвитку та не захотіли бути злочинцями по відношенню до нації, вбиваючи її своєю продукцією).

Чергове фіаско змусило останню бойову одиницю безробітних (юристів) піти на радикальний крок – виступити із ініціативою про амністію бандитів, яких посадили у тюрми після приходу до влади нового Президента. У зв’язку з тим, що у позитивному вирішенні цього питання були зацікавлені всі учасники судового розгляду (судді, прокурори, юристи, у тому числі й адвокат Президента), а також значна частина громадськості, що лишилася роботи через їхню відсутність, вирок суду був очевидним. Всіх бандитів випустили з тюрем, сподіваючись, що вони відразу повернуться до старого життя і тим врятують всіх інших від безробіття. Однак, ті, перебуваючи за гратами, усвідомили свою неправоту та вирішили зав’язати з кримінальним минулим, через що пройшов місяць, два після їхнього звільнення, а жодного правопорушення так і не було зафіксовано. Єдине, що змінилося за увесь цей час, так це кількість безробітних – після виходу всіх бандитів з тюрем без роботи лишилися всі представники виправної системи (наглядачі, конвоїри, стукачі, директори в’язниць), бо ж «виправляти» тепер не було вже кого. А ще позакривалися «точки» на ринках, на яких торгували ножами, чотками та всією іншою ахінеєю, що вироблялася до цього на зоні. Та й самі бандити, не маючи навичок чесного життя, здебільшого так ніде не змогли працевлаштуватися та опинилися на утриманні держави, ставши на облік у центрах зайнятості, які у цей час стали найбільш впливовими організаціями по всій країні, адже саме за їх рахунок жили мільйони людей.

Точніше сказати, існували, бо ж матеріальну допомогу виплачували тут людям невеличку, у зв’язку із тим, що скарбниця держави була майже порожня – більшість підприємств закрилося, грошей у вигляді податків надходило дуже мало, а бажаючих отримати дотацію по безробіттю бо пенсію надзвичайно багато. Через це соціальна напруга і невдоволення у суспільстві з кожним днем росли, а бажання відмінити той клятий закон ставало все сильнішим. Юристи, журналісти, СБУшники після провалу здавалося би 100% плану із амністією цілими днями думали над тим, як би вирішити цю проблему та повернути життя у звичну для них колію. Однак в них нічого не виходило до того часу, поки до їхнього мозкового штурму не долучився сам Президент, якого ця ситуація також напружувала. Він сходу видав «схему порятунку», запропонувавши визнати постанову «Про боротьбу з бандитизмом» неконституційною. Така пропозиція всім припала до душі – у столиці під стінами Конституційного суду зібрався багатотисячний натовп, який складався з колишніх міліціонерів, юристів, журналістів, шахтарів, продавців шаурми та охоронців, що з криками та піною у рота вимагали подібних нововведень. Вони мітингували два дні поспіль, бо рішення довго не виносилося, адже лише на другий день судді Конституційного суду, які разом з іншими товаришами по нещастю розмахували на вулиці транспарантами, загадали, що саме їм потрібно виносити вирок та приступили до роботи. І ось нарешті під кінець другого дня було урочисто оголошено, що постанова, через яку розпочалася вся ця канитель, визнана неконституційною та аморальною (окремим пунктом у рішенні суду навіть прописувалася категорична заборона прийняття подібних постанов у майбутньому).

Почувши цю радісну звістку, люди розпочали прямо під стінами Конституційного суду масові гуляння, у ході яких вони забули про всі колишні заборони та почали активно вживати алкогольні напої, курити у громадських місцях та ходити випорожнитися у арки прилеглих дворів. Апофеозом гулянь стала масова бійка юристів та суддів, яка підвела риску не тільки під їх дискусією про те, що ж з них зробив більший внесок у загальну перемогу, а й під «без злочинною» ерою в житті українського суспільства. Міліціонери, побачивши це заворушення, відразу згадали про свої навички та обов’язок захищати громадський порядок і почали силою втихомирювати натовп, б’ючи всіх направо та наліво дубинками та арештовуючи найбільш активних учасників бійки.

І тут все моментально стало на свої місця: слідчі ізолятори переповнилися хуліганами, у лікарнях знову не вистачало місць для всіх травмованих (порядок операцій, як у минулому, став визначатися сумою, даною на лапу), суди запрацювали на повну, штампуючи одна за одною справи про хуліганство та перевищення службових повноважень (другий пункт стосувався міліціонерів, які у ході «приборкання норовливих мітінгувальників» посміли підняти руку на суддів), а ЗМІ закричали на весь світ про свавілля влади та придушення свободи слова в Україні (найбільш досвідчені журналісти навіть встигли записати на відео або принаймні сфоткати те, як міліціонери били їхніх колег або їх самих). Врешті-решт люди, бажаючи забути про той страшний мітинг, знову почали пити по-чорному алкогольні напої, що призвело до нових правопорушень: керування авто у нетверезому стані, недотримання стандартів виробництва і наступного масового отруєння споживачів, крадіжок та пограбувань (на горілку ж кошти потрібно було десь брати!).

Так як у тюрму за всі ці злочини сідати ніхто не хотів, то у суспільстві звичним явищем знову стали хабарі, з допомогою яких почали вирішуватися всі питання. Коли повернулися хабарі, то повернулися до роботи і чиновники-бюрократи, які після «вимушеного перепочинку» приступили до роботи по збору «мзди» із потроєною енергією. Через це українське суспільство буквально за місяць в черговий раз повернулося до старого поділу на тих, хто порушує закон і тих, хто ніби слідкує за тим, ати ті того не робили. І поділ цей, як це не парадоксально, українців задовольнив, адже всі знову отримали яку не яку роботу та можливість списувати свої помилки на те, що у всьому винна держава і з цим вже нічого не поробиш. На цьому коло замкнулося - кожний знову почав красти у міру своїх можливостей, аргументуючи це тим, що на горі крадуть ще більше, а на горі до влади повернулися бандити та олігархи, яких звичайні українці ненавиділи – можливе саме за те, що ті вкрали більше, ніж вони…

На цьому утопія під назвою «Бандити будуть сидіти в тюрмах» закінчилася і почалася страшна своєю сірістю та підконтрольністю українська реальність, у якій в тюрмі опиняється хто завгодно, але тільки не бандити…

Ой, лишенько! Що ж це діється? – бідкався селянин Калістрат Непутьовий, навертаючи кола біля туші своєї улюбленої свині Параски, яка цього ранку несподівано для всіх віддала Богу душу і тим не дала забрати м’яснику своє тіло. Вона важила чималенько, тому Калістрат мав повне право жалітися на несправедливу по відношенню до нього долю, а якщо ще точніше – на клятий фармацевтичний завод, який знаходився поблизу села і постійно зливав отруйні хімікати у місяцеву річку Попадалівку, з якого Калістрат брав воду для свого господарства (те складалося в нього з трьох двоглавих кролів та корови, що мала 6 ніг). Саме після вживання цієї води свиня стала якоюсь кволою, а через деякий час взагалі «скопитилася», поховавши надію дружини Калістрата на нову шубу з хутра, що автоматично вело до втрати самим селянином права вести політичні дебати у місцевому трактирі.

Зрозуміло, що Калістрату всі ці раптові зміни у його житті зовсім не підняли настрій, а навпаки страшенно розлютили. Порадившись із найближчими для себе людьми – сусідами, він вирішив добиватися справедливості, тобто відшкодування заводом заподіяних їм матеріальних та моральних збитків. Їхній розмір доручено було встановити дружині Калістрата, адже вона була в юридичному плані неабияким спеціалістом завдяки постійному перегляду телевізійного шоу під назвою «Народний суд». Та поставилася до цього завдання серйозно – переглянула всі засідання суду в американських фільмах, аби не вскочити раптом у … так би мовити юридичну колізію, написала 20-хвилинну промову-звинувачення та склала величезний список непотрібних речей на кшталт манікюрного набору, придбанням яких завод мав компенсувати їхній родині втрату годувальника, тобто свині Параски.

Калістрат увесь цей час готувався до судової боротьби, тобто пив, аби стати впевненим у собі і як ніколи красномовним (очевидці свідчать, що красномовством у нього так і не склалося, а ось красний ніс він собі таки забезпечив). Дійшовши до кондиції, він взяв всі напрацювання дружини та відправився на прийом до сільського голови, аби заручитися його підтримкою у цій боротьбі за справедливість. Біля стін сільради на нього однак очікувало чергове розчарування, бо ж на дверях цього приміщення висів замок, а також 2 таблички з наступними написами: «В нас колгоспу немає. Де найближчий – ми не знаємо!» та «Приходьте завтра. В нас бух. облік». Неабияка пошарпаність табличок вказувала на те, що вони висить тут вже не перший рік, кожного дня переконуючи прийти завтра бажаючих щось сказати. Для особливо активних з них поруч був приклеєний аркуш А4 з наступним текстом: «Всі питання та пропозиції щодо життя нашого села, а також класний музон та приколи, відсилайте електронною поштою на адресу: Ny_ya_i_rozymnuk@interneta v sele.net (чесно кажучи в селі не було навіть розуміння, що цей Інтернет собою являє).

Такий поворот подій не збив Калістрату з пантелику, бо ж він чудово знав, що голова, зазвичай, проводить свій «бух.облік» на гаражах, розповідаючи мужикам байки про останні новини з райцентру та граючи з ними у дурня на колгоспну землю (та цінувалася тут значно менше за сірники, на які зазвичай грають у місті). Гаражі являли собою найбільше багатство села, бо ж на будівництво цього «розважального комплексу» та його наступне заповнення мерседесами голова сільради витрачав усі державні кошти та деякі власні заощадження, отримані за рахунок збору з селян гаражної податі. Тому Калістрату довелося дати охоронцю гаражів неабиякий хабар, аби потрапити до цього центру розкошів та розваг, безкоштовно перебувати в якому голова сільради дозволяв лише місцевим «мажорам» - м’яснику, дільничному, лікарю та таксисту.

Сільський голова, який від кількості випитого на той час вже здавалося голову втратив, дуже здивувався прибуттю смерда Калістрата, але все ж таки погодився його вислухати. Непутьовий став красномовно розповідати про те лихо, яке заподіяв йому завод, і так захопився, що лише хвилин через 20 помітив, що присутні його абсолютно не слухають та з усіх сил «поминають» бідну худобу. Побачивши, що його розповідь не знаходить жодного відгуку, він пішов на радикальний крок – пригрозив, що звернеться до Гаазького суду з прав людини, якщо йому не нададуть компенсації. Ця погроза, однак, також не дала жодних результатів – голова лише розсміявся та пояснив всім присутнім, що цей суд так називаються, бо тамтешні судді тупо оруть, коли читають такі ось позиви з усього світу. На цьому аргументи Калістрата закінчилися і йому нічого більше не лишалося як долучитися з розпачу до загальних поминок його свині, аби хоч випити на халяву та тусанути як слід на гаражах, тобто хоч якось використати трагічну смерть Параски на свою користь…..

- Кому ж це не спиться у таку рань? – пробурмотав голова сільради, пан Пройдисвіт, намагаючись дістати до телефону, дзинчання якого вивело його з того трансу, в якому він опинився після учорашнього «бух.обліку» та поминок якоїсь свині, яку звали здається Калістрат.

- Алло! – проричав він нарешті у слухавку. – Чому відволікаєте від роботи у таку рань?

- Вибачте, пане Пройдисвіт! – почулося у відповідь. – Я не думала, що дванадцята година для Вас рано..

- Не думала! – передражнив пан Пройдисвіт. – А треба було, бо ми ж тут до пізньої ночі працюємо кожного дня без вихідних на благо Батьківщини. А тут бач дзвонять всякі…

- Я – секретар голови райдержадміністрації, а не всякі! – перебив голос. – Телефоную Вам, аби повідомити, що сьогодні о 3 відбудеться нарада, на якій будуть обговорювання розпорядження з Києва.

- А ви знаєте, у нас тут магнітні бурі, та й справ багатенько, треба з кореспонденцією попрацювати, - почав видумувати відмазки пан Пройдисвіт.

- Присутність обов’язкова. Хто ж замість Вас пану Брехуну після наради анекдоти буде травити під час застілля. Отож, до зустрічі, пане Пройдисвіт.

У такий ситуації робити було нічого – треба було їхати. Пан Пройдисвіт покликав дружину та попросив її стандартним шляхом привести його у почуття. Та збігала на кухню, взяла скалку та почала вибивати злих духів з чоловіка, причитаючи: «Вася, яка ж в тебе робота тяжка, відповідальна. Завжди приходиш такий втомлений, ледве на ногах тримаєшся». Пройшовши тонізуючу процедуру, пан Пройдисвіт швиденько зібрався, випив 100 грамів для опохмелу та полетів на нараду в райцентр. Як він не поспішав, але зміг приїхати лише о 15.30 – як раз тоді, коли нарада починалася (голова райдержадміністрації пан Брехун, найчесніша людина на світі, також запізнився на неї через те, що займався надзвичайно важливими державними справами – принаймні він так сказав). Прийшовши на засідання, пан Брехун відразу перейшов до суті справи, бо ж на 4 вже був замовлений ресторан. Оглянувши пом’яті обличчя голів сільрад, які чудово гармоніювали з їхніми об’ємними тілами, він звернувся до всіх з наступним запитанням:

- Ну, що, братва, як справи? Прийшов час доповісти, куди гроші державні пішли, на які, так би мовити, соціальні програми? Розпочнемо з тебе, пан Пройдисвіт. Тільки не треба казати, що на посівну, бо вона вже місяць як закінчилася!

Пан Пройдисвіт після цих слів відчув як над ним почали згущатися реальні магнітні бурі. Сховавши подалі ключі від свого 600 мерседесу та закривши рукою свої золоті персні, він почав вигадувати відмазки:

- Ну, по-перше, ми дітей під час осінніх канікул до Лондона відправили…

- Своїх? – поцікавився Брехун.

- Не тільки, ще й інші родичі, тобто земляки були долучені до цієї акції, - уточнив Пройдисвіт, який вже майже зовсім занепав духом, коли раптом згадав про учорашню історію з Калістратом та видав. – А по-друге, з природними катаклізмами боремося – у нашому селі свині ні з того, ні з сього почали подихати і вводити цим своїх господарів у коматозний стан: ті за ними так побиваються, слабшають прямо на очах. Так ми їм компенсації, ліки, людей для нагляду…

- Точно, точно кажете, колего! – підтримав його голова сусіднього села, пан Пустослов, якому похвалитися так само було нічим, а з цієї халепи виплутатися хотілося. – Ось і у моєму селі подібна картина – позавчора на весіллі з десяток гостей отруїлося. Скоріш за все оцією самою свининою…

- А може горілкою? – перепитав пан Брехун та єхидно під мигнув.

- Та Ви що, у моєму ж селі не п’ють. Я ж на державні кошти розпочав масштабну антиалкогольну компанію, аби підтримати загальнонаціональну доктрину «Здоров’я нації», - почав заливати пан Пустослов, з усіх сил намагаючись спрямувати перегар у бік.

- Та ні, то саме зі свинями щось не так! – втрутився у розмову пан Крендель. – Повертався я оце нещодавно ввечері городами додому..

- А чому це городами? У Вас що в селі доріг немає? – перепитав пан Брехун.

- Та я просто повертався від …, тобто здійснював вечірній обхід володінь. Аж раптом звідкись із темряви вискочила свиня та так страхітливо запищала, зовсім не по-свинячому, що я подумав, що вона мене зараз вбивати буде. На щастя як раз у цей момент мужики підскочили, бахнули їй кувалдою по морді, а потім швиденько засмажили на всяк випадок, аби не втекла. А щодо доріг, то на їх ремонт в мене всі кошти як раз і йдуть – ті самі свині їх постійно розкопують. Причому риють так глибоко, що доходять аж до труб та кабелів – ті зрозуміло, після цього невідомо куди зникають…

- Отож бо, я теж помітив, що свині мають якийсь хворобливий вигляд, - перебив колегу пан Саркисян, аби відволікти увагу пана Брехуна від проблеми труб та кабелів, на якій голови сільрад добряче заробляли. – Та й поводять себе якось дивно. Навіть молоко перестали давати…

Після цих слів у залі зависла гробова тиша, бо ж такого «загону» ніхто не очікував. Мега модна свиняча тема раптово опинилася на грані зриву, тому всі з неабиякою злістю в очах уставилися на пана Саркисяна, даючи тому зрозуміти, що його ввечері можуть серйозно побити – причому не тільки ногами…

Той відчув ситуацію та спробував викрутися із неї:

- Ну, кози! Кози, які у моєму господарстві знаходяться поруч зі свинями, перестали молоко давати – мабуть, на них теж якась інфекція перекинулася.

- Стопудово, інфекція, на кшталт тогорічного пташиного грипу, - під резюмував пан Пройдисвіт, аби закрити цю тему. – Скоріш за все через глобальне потепління, внаслідок якого айсберги тануть, перетворюються на холодне повітря, яке антициклонами насувається на Україну та застуджує наших свиней з метою підриву українського сільського господарства. Я це точно знаю, я дискавері позавчора дивився …<

На вулиці було страшенно холодно, але Василь продовжував вперто стояти на своєму робочому місці, сподіваючись, що хоча б сьогодні покупець його голосу нарешті з’явиться, завдяки чому він зможе поповнити таки запаси харчів, які після Нового року вичерпалися так само, як і державний бюджет, який олігархи та чиновники прогуляли та пропили за 2 дні – 31 грудня та 1 січня.
Саме відсутність грошей у бюджеті й вивела, до речі, його, звичайного вчителя трудів, на цей ринок, адже на зарплату можна було тепер і не розраховувати, а на можливості «нажитися» на виборах Президента у якості члена виборчої комісії поставили хрест ЦВК, яка заявила, що держава не має змоги заплатити за цю роботу і не може відповідно відкрити самі виборчі дільниці. Це поставило головну подію року – Вибори Президента – під загрозу зриву. Ситуацію врятував якийсь розумник, який запропонував, щоб кандидати самі збирали та приносили до ЦВК бюлетені, в яких би громадяни позначали свою підтримку їхньої кандидатури. Саме з цього моменту тисячі людей вийшли на ринки, аби вигідно продати чи перепродати (куди ж без цього) свої голоси. Одним з таких шукачів щастя став і вищезгаданий пан Василь, який вже два дні поспіль намагався безрезультатно продати свій голос.

Йшла година за годиною і він вже став втрачати всяку надію на успішне закінчення дня, як раптом до нього підійшов респектабельний пан, який безсумнівно був представником якогось виборчого штабу, та почав розмову.
- Доброго дня, шановний! По чому продаємо свій голос? – поцікавився він.
- 300 гривень, - радісно відповів Василь. – У випадку ж якщо Ви захочете купити голоси всієї моєї родини – тобто мій, моєї дружини, доньки та сина, то я кожен голос віддам по 250 гривень.
- Щось дорогувато якось, - сказав покупець, збираючись піти. – Я на вході до ринку бачив жінку, яка продавала голос по 100 гривень. Оце я розумію ціна…
- Та Ви що! В неї ж голос недійсний! – поінформував того Василь. – Вона продала його вже разів з 10 різним кандидатам. А я ж тільки Вам одному пропоную – я навіть розписочку, якщо потрібно буде, напишу, щоб Ви не хвилювалися…
- А давайте за 200, і я зовсім хвилюватися не буду - почав торг штабіст.
- Та ні, це несерйозна ціна, - відповів Василь. – Тут майбутнє країни вирішується, кожен голос, як то кажуть, на вагу золота, а Вам 50 гривень шкода. Тому 250 гривень і крапка!
- Та які 250! Про що Ви говорите? – не погодився покупець. – Подивіться, ось навпроти Вас дідуган усього-на-всього за 150 гривень свій голос продає. А Ви мені 250… І як Вам не соромно..
- Добре, якщо Ви хочете викинути гроші на вітер, то йдіть купуйте голос в цього діда. – сказав Василь, а потім додав. – Ви хоч знаєте, які зараз ціни на харчі? На ці 150 гривень людина навіть тижня не протягне, тому може статися так, що Ви зараз купите цей голос, подасте його до ЦВК, а його власник несподівано відійде у інший світ від холоду та голоду. І всі ваші конкуренти почнуть в один голос кричати, що це свідома фальсифікація, завдяки чому доб’ються зняття Вашого кандидату з президентських перегонів.
- А Ви що за 250 гривень протримаєтеся? – поцікавився штабіст, в якого аргументи Василя відбили бажання купувати «ненадійний голос» діда.
- Я думаю, що так. Буде звісно важко, бо ж доведеться відмовитися від Інтернету та супутникового телебачення, але до 2 туру виборів наша родина якось та дотягне. А там вже і новий підробіток буде….

Покупець завагався: з одного боку, ціна йому здавалася завеликою, а з іншого боку, він хотів по швидше закрити план голосозакупівлі на сьогодні та відправитися грітися додому. Саме в цей момент у розмову втрутився пан Чичіков - сусід Василя по торговому ряду:
- Та не слухайте Ви його! – почав він. – У нього із документами на товар не все в порядку: у голосу доньки дата виготовлення не підходить, а у сина – інша прописка місце розташування виробничих потужностей. Тож купуйте голоси краще в мене: вони Вам і дешевше обійдуться, і жодних проблем не принесуть.
- Не потрібно ля-ля, пане Чичіков! – став захищатися Василь. – По-перше, всім відомо звідки Ви свої голоси взяли – назбирали по селам документи мерців, так званих мертвих душ і намагаєтеся їхні голоси тепер штовхнути покупцям замість реальних виборців. Чули ми і як Ви місцевих алкоголіків спаюєте, аби змусити їх підписати заяву про передачу свого голосу Вам.
- Це все наклеп та брехня! – закричав Чичіков, проганяючи геть двох п’яниць, що почали благати дати їм ще трошки горілочки.
- А по-друге, пане Чичіков, - продовжував Василь, простягаючи штабісту паспорти, - у мене із документами усе в повному порядку. Доньці ще вчора виповнилося 18 років, а син-аспірант хоча і прописаний у студентському гуртожитку, але голосує саме у цьому виборчому окрузі…
- До речі, про студентські гуртожитки, - почувся з-за сусіднього прилавку чийсь голос. – Я – комендант одного з них і можу запропонувати Вам, пане штабіст, тисячу голосів студентів, що проживають у моєму гуртожитку. Всього за 225 гривень за один голос…
- А чому Ви так переконані, що всі студенти віддадуть Вам свої голоси? – поцікавився покупець.
- Та хто ж них захоче по такому морозу опинитися на вулиці? – пояснилася комендант. – Та й заробити ніхто не відмовиться – я ж, як людина високоморальна, їм гривень по 75 за голос таки дам.
- Ну, нічого собі, - знову нагадав про себе пан Чичіков. – А мене ще у махінаціях звинувачували! Та порівняно з цим зневажанням права вільного волевиявлення мої засоби зібрання електоральної бази – ніщо, справжня дрібничка.
- І не кажіть, позбігалися на наш ринок усякі баригі, через яких в нас жодної торгівлі нема. – підтримав того Василь. - Ти, мабуть, і за свою «точку» нашому рахівнику Ківалову не платила?
- Та хто ще з нас барига! – відповіла комендант. – Та я цими голосами вже 4 вибори поспіль торгую, мене тут кожна собака знає…
- Так може тобі і собачі голоси продавати, га? – не вгамовувався Василь, якого вивело з себе бажання сусідів відбити його клієнта.
На його крики позбігалися продавці голосів з усього ринку, які активно долучилися до перепалки, що плавно переросла у чергову, десяту вже за день масову бійку. Покупець хвилин десять уважно спостерігав за нею, а потім, вичерпавши ліміт свого терпіння, крикнув з усіх сил:
- Припинить! Я так змерз, що ладен купити голоси в кожного з Вас.
- Справді? – перепитали в один голос Василь, пан Чичіков та комендант, які, як тільки побачили у руках штабіста гроші, відразу ж припинили «мочити» один одного.
- Я як же, для нашого кандидата – пана Проффесора – кожен Ваш голос важливий та надзвичайно цінний (ще б пак , 250 гривень за голос!).
- Та нам по барабану, хто там наш кандидат – головне, щоб він грошики платив, - відповів пан Чичіков, перераховуючи отриману суму. - Адже для нас, народу, вибори – це лише можливість нарешті підзаробити на тих, хто заробляє на нас протягом наступних 5 років.
- А не лякає, що завтра доведеться вже вам платити? – спитав покупець, засовуючи довіреності на голоси до величезної клітчатої сумки.
- Та ми вже звикли до цього. Та й жити потрібно сьогоднішнім днем та сподіванням на те, що виборів в нас на всіх вистачить!!!!

Сьогодні на всіх телевізійних каналах бачимо ми фільми про стрімких, нестримних та відчайдушних водіїв – французьких таксистів, російських стрітрейсерів та американських перевізників чи любителів потрійного форсажу. Ми захоплюємося їхньою вправністю та вважаємо цих «персонажів» чи не найкрутішими хлопцями на землі. При цьому ми абсолютно не звертаємо уваги на справжніх героїв, які живуть поруч з нами – на тих, хто носиться по «вбитим» дорогам та кожен день б’ється за правду та справедливість із злочинцями, перевдягнутими у форму співробітників ДАЇ. Я кажу про наших водіїв, особливо таксистів, які кожного дня порушують правила дорожнього руху втричі більше за всіх іноземних асів разом взятих. Саме про одного з них – такого собі Миколу Безгальменко – і буде написано нижче..
ххх
Цілий день справи в Миколи йшли поганенько, адже клієнтів у нього не було навіть у «годину-пік» - всі потенційні пасажири як тільки бачили свій екіпаж, який так само як і його власник не мав гальм, а ще лобового скла та лівого крила, відразу хрестилися, давали пару гривень на ремонт та хутко зникали. Не захотіли проїхатися у ньому з вітерцем навіть пацієнти центральної лікарні, які зазвичай користувалися послугами його таксі, аби пошвидше втекти з цього клятого місця – сьогодні їм, бач, не сподобався той факт, що доведеться спочатку підштовхнути машину, аби та завелася!

Аби хоч якось покращити ситуацію Микола увімкнув для мешканців сусідніх будинків радіо «Шансон» на всю потужність, висунув ноги зі смердючими шкарпетками у вікно і почав закликати багатство та успіх по фен-шую. Він так захопився цим заняттям, що не побачив як до машини підійшов клієнт – високий дрищ у величезних сонцезахисних окулярах, білому халаті та кірзових чоботях. Той тричі обійшов довкола машини, кілька разів стукнув по залатаним у багатьох місцях ізолентою шинам, розчесався біля дзеркала заднього виду, але так і не привернув уваги таксиста. Побачивши подібне ставлення, «пасажир» вирішив застосувати більш радикальні засоби, тобто заспівати водилі на вухо до болі знайоме:
- Зеленоглазое такси – ты отвези меня туда, где будут рады мне всегда!
- Ну, на Петровку, так на Петровку! Можу навіть пацанам місцевим зателефонувати аби зустріли.., - сказав Микола, відриваючись від читання бульварної хроніки, без знання якої жоден таксист прожити не може.
- Та ні, ви мене не так зрозуміли – мені на роботу потрібно, на виклик!
- Ой-йо, здавалося би нормальний мужик, а працює по виклику.. – почав було розглагольствувати «шеф», забувши що сам працює по виклику диспетчеру.
- Та мені це самому не подобається, але їхати треба ж до цього хворого!
- Ну, зрозуміло, що хворого - який «здоровий» викличе мужика до себе! - сказав Микола, витягуючи вхідні дверцята і пропускаючи пасажира до салону.
- Дурень! Ти що не можеш ніяк зрозуміти, що я – лікар, якому треба до свого пацієнта!
- Чорт вас, нетрадиційних, знає, у які рольові ігри ви граєте, хто у вас там лікар, і хто пацієнт! - пояснив водій, знову прибиваючи двері на місце.
- Та що Ви мене ображаєте – я серйозна людина, в лікарні працюю…
- Не дарма ж я після останнього мед огляду подумав, що у лікарнях одні «гномики» працюють!
- Не потрібно тільки ляля: «гномиків» серед лікарів ніколи не було – медсестри ж нам на що! – протарахтів лікар та почав намагатися відчинити дверцята. – І взагалі мене там люди чекають, тому я мабуть поїду на іншій машині..
- Там з тебе візьмуть подвійну таксу, а я – лише пятішечку на сигарети. Тож, не штовхай двері, які після останньої аварії заклинило остаточно, та не хвилюйся, дружище – люди чудово знають, що ти не раніше як за півгодини приїдеш! Тому не будемо поспішати і прогріємо машину належним чином! – відповів Микола та підпалив запальничкою 2 газові конфорки, що знаходилися поруч з ним. – Зараз ось чайник закипить і поїдемо! Краще розкажи поки, що у вас там, у лікарні коїться!
- Там повний дурдом! По-перше, водії швидких знахабніли – на службових машинах за картоплею до Сум мотаються, займаються вантажними перевезеннями та катають мажорів, даючи тим можливість «поганяти» по місту з мигалками та покрутити дулі даїшникам. А по-друге, люди цілий день зі своїми скаргами приходять – мовляв, не той діагноз поставили чи щось зайве вирізали. Ніяк не можуть зрозуміти, що яка оплата, таке і лікування! Все лізуть, як оці сьогоднішні бабульки, зі своїми хворобами та спробами розвести мене, спеціаліста, казочкою про те, що в нас безкоштовне та доступне для всіх лікування..
- Ну, а ти що, не ведешся? – запускаючи машину з кривого стартеру, запитав Микола.
- Звісно ні. Я свою справу знаю – виписую таким рецепти на пару сотень та розміщую їх у коридорі, щоб не заважали більш розумним у палаті відпочивати – ті за цей спокій та комфорт заплатили.
- А не шкода їх? – вимикаючи газ та прикручуючи на місце педаль зціплення, поцікавився воділа.
- Ні, адже у мене як у справжнього лікаря холодна голова, а також чисті руки, які нічого не крадуть, бо їм і так все віддають, ну і золоті зуби – звичайні, зазвичай, вибивають вдячні клієнти!
- Судячи із твоєї «дорогоцінної» усмішки, ти в нас справжній лікар! – підколов Микола, заводячи машину. - До речі, я також працюю за призванням – не дарма ж мене у роддомі двічі впустили на підлогу, а зі школи вигнали за намагання довести, що 2х2 за теоремою «лома» буде 10…
- Не знаю, як ти, а ось мій брат, який забезпечив мені цю ось золоту усмішку, дійсно «стоматолог від Бога» - погодься не кожному спаде на думку домовиться з майстрами «гоп-стопу» та міліціонерами про об’єднання, яке приносить тим капусту та гідне прикриття, а йому – збільшення кількості клієнтів… Шкода лише, що він перевірив дію цієї зв’язки на мені…
- Що поробиш – кожен крутиться як може, - підсумував Микола, звертаючи на об’їздну трасу та регулюючи у свій бік данні таксометру.
- І не кажи, - підтримав його лікар. – А я так думаю - у всьому цьому уряд винний, який зовсім кошти на медицину не виділяє. До цього ми хоча б завдяки «спонсорській допомозі» від трамадолу існували, а зараз і цей канал фінансування перекрили. Доводиться вигадувати нові фішки, бо ж за рахунок одних лише «рукавичок» та бабусиних тормозків не проживеш. Вводити, наприклад, обов’язкову купівлю халатів для відвідуючих або бронювання місць у палаті за допомогою придбання спеціальних абонементів…
- Ось тут ти правий, брат, - погодився таксист, для якого «політика» була козирною темою розмови. – Мене, наприклад, просто-таки вбило закриття гральних клубів, яке я вважаю цілеспрямованим ударом по касті таксистів, по нашому дозвіллю. Тепер доводиться прямо на робочому місці «козла забивати» чи грати у «мафію» з нашими бравими даїшниками. З ними ми, до речі, останнім часом непогано закентували, разом вже інших воділ та страхові компанії на бабки розводимо: ми з легкістю організовуємо аварію на дорозі, даїшники відразу з’являються на місці пригоди та складають протокол, за яким винним стає інший водій – в нього забираються бабки або права (у другому випадку невдаху везуть додому наші ж таки таксисти).
- А ми все якось більше з військовими співпрацюємо, точніше з тими, хто не хоче ними бути, - почав вихвалятися дрищ. - При цьому ми виконуємо надзвичайно важливу соціальну функцію: виявляємо та ізолюємо на рік від суспільства найнебезпечніших елементів – неблагонадійних та незаможних молодиків, кожен з яких на «гражданці» може легко стати хуліганом чи якимось злочинцем. До речі, судячи з вашої фізіономії та професії, Ви в армії мабуть служили, однак особливо то і не виправилися…
- А як же, звісно служив – у ВДВ! – відповів Микола та несподівано бахнув лікаря з «баранца», розламавши його окуляри навпіл. – Бо з медкомісію пройшов, хоча і прийшов на нею зі зламаною рукою, відбитою ще в дитинстві головою та повним букетом хвороб у медичній картці. Твій колега уважно продивився особову справу і, не знайшовши у ній схвальної характеристики від Лесі Українки, виніс вирок: «Ну, що орел? Доведеться тобі мабуть політати… у ВДВ, бо ж ти в нас, наскільки я бачу, абсолютно здоровий та боєздатний боєць.
- Медкомісія – справа складна.. – погодився лікар, зашиваючи розсічену брову. – Але справа дуже вигідна, адже у здорових військовозобов’язаних ми знаходимо болячки, а працюючих на підприємствах хворих, непридатних до роботи людей навпаки визнаємо абсолютно здоровими.. Таки ось парадокси…
- До речі, про парадокси.. Ми нарешті приїхали на місце, - сказав Микола, зупиняючи машину біля якоїсь халупи, в якій не було видно жодної ознаки життя.
- А точно адресу не переплутали? – з надією у голосі запитав лікар, який озирнувшись довкола раптово зрозумів, що навіть поняття «дупа» не підходить для характеристики цієї місцини.
- Та ні, я що свою хату не впізнаю? – відповів Микола, вивчаючи данні таксометру.
- Тобто? – не зрозумів лікар. – Так це Ви мене викликали?
- Ну так. Ти ж сам казав, що кожен крутиться, як може. – нагадав Микола, який, відчуваючи наближення конфлікту, дістав з під сидіння важкий «аргумент». – В мене сьогодні із клієнтурою якось не склалося, тож я і вирішив таким чином підзаробити… 300 гривень. Саме стільки з тебе, попутчик.
- Шо? Та за такі гроші я будь-кому апендицит виріжу чи хворобу лівого пальця правої п’ятки знайду..
- Та не хвилюйся ти так, - перебив його Микола. - Ну це ж враховуючи і зворотній шлях, знайти який без моєї допомоги буде важко і доволі небезпечно, бо у цьому районі живуть такі ж добрі люди, як і я…
Як тільки Микола сказав ці слова, з темряви виринуло кілька постатей, які почали повільно просуватися до машини, простягнувши наче зомбі руки вперед та постійно повторюючи одне і ту ж фразу: «Сто грам». Лікар, який бачив такі страшні обличчя тільки у фільмах жахів та морзі, відразу пристав на умови Миколи та, діставши гаманець, відрахував тому зароблені кров’ю та потом його пацієнтів гроші.

Ось таким ось чином примітивне добро в черговий раз перемогло зло, так розвівши його на бабло, що не довелося навіть бити в табло…

Людині властиво запам’ятовувати дуже виразно події та відчуття, з якими вона стикається у перший раз – першу любов, перше знайомство з незнайомою людиною тощо. І я не виключення – я хочу розповісти Вам про свою першу поїздку до Карпат, яку я запам’ятав на все своє життя.

Вона тривала довго, тому я детально зупинюся на її прикарпатській частині, що розпочалася у Івано-Франківську – безумовно, дуже красивому місті, якщо ти приїжджаєш до нього не о 5 ранку, коли на вокзалі тусуються самі лише бомжі та алкоголіки, які з інтересом споглядають на твої речі, примушуючи забути про ідею поспати, що вітала у твоїй голові всю ніч під акомпанемент гуркоту пляшок з-під пива та веселих розповідей сусідів по плацкарту про те, як вчителька колись ставила їм «коня», тобто двійку (судячи з їхньої поведінки вона мала на це повне право).
Аби прогнати сон та подібне гнітюче враження, ми з другом вирушили блукати містом у пошуках пам’ятнику славнозвісному яйцю, яке увійшло в історію України завдяки своїй руйнівній силі та здатності збивати з ніг. Знайти його нам допомогла прибиральниця – єдина людина, яку ми змогли побачити на вулиці міста у такий ранній час. Дізнавшись, що ми - «туристи» з Донецька, вона так розчулилася, що вирішила кинути роботу та особисто показати нам визначні місця Івано-Франківська – ратушу, пам’ятник Діві Марії, церкви та місцевий монастир. В останньому ми, до речі, ледве не опинилися з легкої руки одного з місцевих «провідників» - чоловік, якого ми зупинили, аби дізнатися, як дістатися до монастиря (від бабулі-екскурсовода нам тоді вдалося вже відбитися), уважно подивився на нас, точніше на наші торби та надзвичайно серйозно видав: «Монастир ось там, але Вас там не приймуть, бо він – жіночий».
Подібний казус моментально повернув нам гарний настрій, завдяки чому до Яремчі ми вже вирушили на позитивній хвилі (точніше відправилися ми на електричці, знаходячись у чудовому гуморі). Дорога, а точніше наші супутники – ватага бувалих туристів, які надзвичайно серйозно вираховували по карті відрізки маршруту, які вони мають пройти, ще більше підняли нам настрій, бо ж наша спроба «зробити щось подібне» завершилася повним фіаско: ми відкрили карти, але відразу ж їх і закрили, зрозумівши, що взагалі в них нічого не розуміємо.
У зв’язку із цим по приїзді до Яремчі ми обрали маршрут навмання, вирушивши за порадою чергового по станції до скель Довбуша. Слід відзначити, що, мабуть, у кожному населеному пункту Прикарпаття є скеля, печера або хоча би стежка Довбуша, що красномовно свідчить про те, що або Олекса був «парубком моторним» і поляки були не у змозі знайти його, бо ніяк не могли вгадати, на якій саме схованці він сьогодні буде, або місцеві занадто «чесні люди». Як би там не було, блукаючи стежкою Довбуша до скелі Довбуша, я зрозумів одне – отут потрібно провести екстрім-шоу «Останній герой: маршрутами Довбуша».

Не знаю, як би себе почували учасники цього шоу, а мені і однієї скелі вистачило. А ось моєму товаришу захотілося продовжити підйом на г. Маковиця, аби, як то кажуть, побачити все і відразу. Не буду описувати, як ми на неї підіймалися – скажу лише, що всі нормальні люди, які не мали з собою жодних речей, повернули назад години через півтори, в той час як ми, обвішані сумками, як командос з американських фільмів, вперто перлися нагору більше 2 годин. А ось про спуск я просто не можу не написати. Почався він з того, що якісь мужик запропонував нам скоротити шлях та піти назад по кабанячій стежці по хребту гори. Хвилин через десять мій друг знайшов щось подібне на стежку та звернув на неї. Я відразу подумав, що вона прокладена зовсім не кабанами, адже ті так культурно, нога в ногу ходити не вміють, але товариш так впевнено побіг уперед, наче особисто прокладав її разом із кабанами.
Хвилин через 25 мандрів ми дізналися цікавий факт з життя кабанів, а саме те, що вони, мабуть, вміють літати, бо ж стежка якось раптово урвалася. Повертати ми, як справжні хлопці з Донбасу, однак, не збиралися і тому почали ще з більшим ентузіазмом стрибати з каменя на камінь, сподіваючись, що нам у будь-якому разі вдасться спуститися до підніжжя гори та вийти якось до «цивілізації». Але тут виявилося, що кабани не дарма навчилися літати, адже попереду виринув стрімкий Прут, перебратися через який було нереально. Побачивши його, ми зрозуміли, що це повний фініш, а точніше старт до нового підйому, пікантність якого полягала у тому, що на дворі була вже темінь і ніякої стежини поруч не було і близько.
У цю мить запахло попандосом, але не від нас, бо ж ми кинулися наче скажені угору та розпочали такий марафон, який навіть у мультиках показати неможливо (яка все ж таки класна річ – стимул!). Так, я, наприклад, зовсім забув про те, що був у шльопках, та побіг так швидко, що ті аж перекрутилися підошвою догори, а мій друг порвав усі пакети та ледь не загубив мої кросівки (у них я б за той час вже до Гондурасу встиг би драпанути). У цьому шаленому галопі ми ледве не проґавили справжню стежку, по краям якої йшли спеціальні позначки жовтого кольору для таких, як ми. Побачивши її, ми страшенно зраділи та й розгубилися одночасно через важку дилему: «А куди все ж таки йти?». Спочатку ми з переляку почали рухатися угору, але через деякий час логіка повернулася з відпустки та змусила нас піти вниз. Хвилин через 40 блукання нам вдалося вибратися нарешті з лісу та побачити вдалині дорогу, що вела до Яремчі. У ту мить ми подумали, що все вже закінчилося, аж раптом з’явилася нова загроза, причому звідки ми її і не чекали – з тилу, у якому опинилася величезна вівчарка, що стерегла базу відпочинку «Гуцульщина», через територію якої пролягав наш шлях. Зробивши попереджуючий «гав», вона з інтересом дивилася на нас, наче розмірковуючи на тим, хто з цих 2 екземплярів швидше добіжить до паркану. Чесно кажучи, навіть сьогодні мені важко відповісти на це запитання, бо ж там усе, мабуть, вирішив фото фініш (до речі, шкода, що такого фото не існує і нам не можна зараз від душі посміятися з перекошених облич бігунів).
Як би так не було, ми вибралися і дісталися таки Яремчі, щоправда наші пригоди на цьому не закінчилися, адже ми потім намагалися поставити палатку біля вокзалу, напроти якоїсь колиби та ще й на галявині, на якій паслося кілька коней (про їхню присутність ми дізналися лише тоді, коли увімкнули ліхтарик та спрямували світло прямо на морду одного з них – чесно скажу, фільми жахів у ту хвилину відпочивали!). Так як всі ці спроби закінчилися невдало, ночувати нам довелося на вокзальній лавці, скрутившись калачиком та засунувши речі собі під голову. Спали ми, щоправда, не довго, адже о 4 ранку приїхав поїзд на Львів, який нам пропускати не можна було аж ніяк, бо у кармані лишалося лише пару гривень. Отож, ми сіли у свій вагон та відправилися у зворотну дорогу – втомлені, брудні, але повні гарних вражень та позитивних емоцій, віднайти які можна тільки у горах!

Коли у місті починає плавитися асфальт, а у людей – мозок, коли робота перетворюється у реальне пекло через відсутність кондиціонера, а нічні битви з комарами та духотою остаточно набридають, всі вирушають на море, точніше до залізничних та автобусних кас, аби придбати квитки, які подарують їм такий бажаний відпочинок.
Вихопити їх, однак, вдається не всім, адже каси у літній період перетворюються у справжній полігон бойових дій – люди, які знаходяться тут постійно, аби купити, продати та наварити, вишиковуються у чергу не гірше за військових на параді. Кожен у цій черзі по-своєму унікальний: один хоче купити квитки на завтра, сподіваючись на вдачу, інший, який сподівається тільки на себе, приїхав за 40 днів до від’їзду, аби купити все заздалегідь, третій стоїть вже 4 день, очікуючи на те, що саме сьогодні з’явиться омріяний квиток, а комусь взагалі потрібно 6 квитків – бажано до 3 вагону і так, щоб всі поруч і не біля туалету, причому 4 з них – нижні полки і 2 – верхні (бокова і плацкартна).
Касири уважно вислуховують всі побажання, а потім видають сакраментальну фразу: «Вибачте, квитків немає..». Туриста, зрозуміло, така відповідь не влаштовує і він починає діставати всіх оригінальними фразами, на кшталт: «Точно немає? А будуть? А коли будуть? А резерв квитків у Вас є?»
Коли всі ці запитання залишаються без відповіді, людина вмикає фантазію та починає шукати можливості доїхати до Одеси через Київ або до Сімферополя через Дніпропетровськ, чи взагалі впадає у крайності і купує квитки до СВ, витрачаючи чи не всю свою зарплату, або до загального вагону, обрікаючи себе на страшне випробування (той, хто не їздив по самій спеці у переповненому загальному вагоні, в якому було розбите вікно, не знає, що таке справжнє життя!).
Купивши з горем пополам квиток, людина починає збиратися у дорогу – бігати по магазинам у пошуках нових речей, в яких можна буде дефілювати на набережній, купувати книжки, з допомогою яких легше вбивати час на пляжі, та з величезною увагою перечитувати прогнози погоди на час поїздки. Результатом цих зборів стають величезні сумки, в яку акуратно попрасовані речі запихуються ледве не ногами, аби все влізло. У поняття «все» включається: 5 суконь, 150 футболок, 4 пари взуття, 8 рушників та цілий полк шкарпеток (найголовніше, тобто плавки, при цьому як завжди забувається). Той факт, що одягнути увесь цей гардероб за 3 дні перебування на морі нереально, при цьому абсолютно не враховується, адже на перше місце виходить принцип «А може знадобиться».
Якщо додати до цих сумок ще й величезні пакунки із продовольчими припасами, яких має вистачити на цілий тиждень, то стає зрозумілим, що «доставка» усього цього добра на залізницю стає неабияким задоволенням. Його доводиться, зазвичай, відчувати на собі чоловікам, які наче ішаки, тягнуть на собі ці торби, проклинаючи такий початок відпочинку та вислуховуючи причитання дружини, яка тільки те і робить, що згадує, що вони щось забули, та підганяє нещасного фразами: «Давай швидше, бо не встигнемо!». При цьому до поїзда залишається ще години 2, але страх запізнитися вбиває у жінок усяку логіку, через що вони у таких випадках наводять фантастичні аргументи – «А якщо у місті буде пробка, маршрутка затримається, син захоче у туалет, а поїзд поїде раніше?» . Через те, що поїзди не те, що раніше, а навіть за графіком не їздять, усьому сімейству, як правило, доводиться в результаті кукувати на вокзалі у оточенні бомжів та алкоголіків, набираючись сил для наступної дії дійства, що розігрується вже у самому вагоні.
У ньому завжди збирається цікавий контингент – юрба школярів, що їдуть до дитячого табору і заповнюють увесь простір довкола своїми криками, кілька молодих компаній, які відразу починають пити – за від’їзд, зустріч та вдалу подорож, мама з маленькою дитиною, що кричить від кожного колихання вагону, бабусі, які голосно хроплять, та мужики, які постійно бігають курити та хлопають дверима. Доповнює увесь цей цирк-шапіто веселий провідник, який спочатку намагається нав’язати тобі у попутчики якогось зайця, а потім бігає через кожні 3 хвилини по вагону, впарюючи всім чай (до речі, деякі більш прохавані провідники відразу кажуть пасажирам, що кожен з них має неодмінно випити стакан цього магічного напою).
Зрозуміло, що заснути у цьому каскаді звуків дуже важко, особливо якщо врахувати духоту, запах шкарпеток сусіда та «вміння» машиніста розпочинати рух поїзда майже непомітними ривками, від яких ось-ось здається злетиш з полки. Тому лише за пару годин люди, втомлені біганиною та спиртними парами, таки засипають – щоправда ненадовго, адже наступного дня треба прокидати надзвичайно рано, аби прорватися до туалету та навести красу на пом’ятому обличчі (до речі, те від таких косметичних операцій зазвичай стає ще більш «привабливим»).
Першими на собі відчувають цю красу безстрашні люди – симферопольські водії, ладні позмагатися з самим чортом за парочку клієнтів. Вони з усіх боків налітають на туристів та починають зазивати їх у свої «комфортабельні та швидкі» маршрутки. При цьому вони клянуться, що лишилося лише пару місць і маршрутка ось-ось поїде (зазвичай, хвилинок так через 25, бо рамки часового відрізку «ось-ось» визначає сам водій), а також обіцяють доставати туриста у найкраще місце на Землі. Із цим пунктом в більшості також не все чисто, адже селище Рибаче або Ніколаєвка під це визначення, ну аж ніяк не підходять: тишу та спокій тут, безумовно, можна знайти, а ось за розвагами, «бурхливим нічним життям та тусами» доведеться їздити до Севастополя чи Алушти, що зовсім не прикольно.
Єдине, у чому симферопольські водії ніколи не обманюють, так це у тому, що їхати вони будуть дійсно швидко. Від цього їхнім пасажирам, щоправда, не легше, адже коли ці «Аси», перемагаючи закони фізики, несуться на скаженій швидкості по вузьким гірським дорогам, то думаєш лише про те, як би доїхати живим та не показати присутнім, що ти їв на сніданок.
Саме через цей факт місцеві аборигени, а також обережні та прохавані пасажири, за можливістю, їздять до моря на тролейбусі, в якому хоча і трохи довше, але безпечніше та дешевше (якихось 7-10 гривень). Цей вид транспорту, однак, також має один вагомий недолік: тролейбуси постійно ламаються, причому, як правило, десь у «живописній місцевості» в кілометрах 20 від Сімферополя. Останнього разу, коли я їхав на «рогатому» до Алушти, мені довелося двічі робити пересадки через поломки тролейбусів та штовхати разом з іншими пасажирами чоловічої статі один з них метрів так 50 під гору, аби воділа, який забрався на кришу, міг збити палкою з проводів якусь фігню, що заважала нам рухатися далі. Зі сторони це виглядало так кумедно, що поруч зупинялися автівки, з яких люди аж випадали зі сміху, аби сфотографувати нашу титанічну працю та відчайдушні розмахування дрином, якими водій всіх веселив хвилин 15. Саме у ту мить я зрозумів, що найкращим транспортом для поїздок по Криму є, безумовно, автомобіль – звісно, якщо він справний та як слід заправлений, бо у іншому випадку сміятися будуть вже пасажири того ж тролейбуса, коли побачать на одному з перевалів зламану машину та розчарованого водія, для якого відпочинок закінчився, не розпочавшись…
Однак полишимо транспортну проблему та перейдемо до другої частини «мармезонського балету» - поселення туристів. Вона починається так само на вокзалі (автомобільному) і є по суті черговим лохотроном для приїжджих – цього разу вже тітоньки та бабусі - «божі одуванчики» виснуть в тебе на руках, пропонуючи поселитися на їхній квартирі, з якої до моря 5 хвилин (якщо бігти галопом напростець через гори) і в якій можна сховатися від всіх на світі (окрім самої господарки, яка постійно буде приходити та капати на мозки, що можна брати, з чого їсти та як ходити до туалету). При цьому вони за ці ось «райські» умови проживання (тобто, систему «майже все включено, якщо доплатиш») заламують таку ціну, що аж самому починає хотітися займатися здаванням квартир у Криму. А що – класний бізнес, тільки ось не завжди безпечний, бо туристи можуть і вламати, якщо замість обіцяного «супер-пупер» опупеного люксу опиняться у результаті в брудному «сараї», в якому вже «проживає» 2 десятки невдах.
Але будемо вважати, що Ви щасливчик і Вам поталанило знайти класну хазяйку, якій по боку, де її квартирант блукає до 2 ночі, як заправлене в нього ліжко та яких політичних поглядів він дотримується. У такому разі перед Вами постає наступна проблема – де купити плавки, які забули вдома, а також харчі та горюче смазочні матеріали, щоб відзначити приїзд та привести до ладу розшатану нервову систему. Похід до супермаркету або на ринок, однак, не тільки не заспокоює, а навпаки ще більше виводить з себе, бо ж ціни та нескінченність людських черг біля кас у деяких курортних містах просто вражає…
До речі, так само як і практика платних пляжів, завдяки якій туриста в черговий раз змушують платити. Причому не зрозуміло «за що», адже чистота на них та рівень обслуговування такий же, як і на безкоштовних, тобто ніякий. Та і людей там натикано стільки, що знайти собі місце доволі проблематично – ну, а «креветочникам» та «солодко трубочникам» взагалі доводиться ходити тут ледве не по головам людей, аби впарити комусь свою (перекуплену у трьох посередників) продукцію. Зробити вони це намагаються за тією з схемою, що провідники, водії та тітоньки на вокзалі: постійно маячать перед очима та з усіх сил горланять, що в них найкращий товар на всьому пляжі, бо він, наприклад, свіжий (і це на 6 час торгівлі!), холодний (хоча і утримується у звичайній сумці на страшенній спеці) або корисний (бактерії не беруться у розрахунок, бо ж, в принципі, те, що рибина впала кілька разів на каміння, не так вже і страшно).
В цілому можна сказати, що всі працівники сфери послуг у Криму відзначаються наступними рисами характеру: наполегливість (як б, наприклад, не зміг цілий день з усмішкою на вустах зазивати туристів до себе у кафе «покушать»), комунікабельність (на ринку тебе можуть змусити повірити у необхідність купівлі навіть найдурнішої речі на світі – як то кажуть, «на згадку»), а також хитрість (бажаючи спуститися з Ай-Петрі, я підійшов до таксиста, аби дізнатися його ціну – той спочатку погодився їхати за 200 гривень з людини, а коли побачив, що я відходжу, згадав, мабуть, про гостинність і зі словами «тільки для тебе, шановний» скинув суму до 40).
Туристичні маршрути то взагалі тема для окремого розговору, адже і тут своїх приколів вистачає. По-перше, як легко можна здогадатися, у всіх місяцях, де часто ступає нога туриста, сидить «молодець» з касовим апаратом, який старанно слідкує за тим, аби кожен бажаючий побачити водоспад, стежку Голіцина чи якусь «таємничу груду каміння» придбав квиток на право зробити це. По-друге, десь поруч постійно тусується «воділа-безбаш» на Уазику, який може врятувати Вас від виснажливого маршу до наміченої мети, а також змусити забути про неї на певний час та допомогти згадати за лічені хвилини усе своє життя (той, хто їздив на Джур-Джур з Васьком мене зрозуміє). По-третє, не можна довіряти більшості легенд, які розповідають Вам місцеві – ці, прохвости, і не таке ще можуть вигадати, аби заманити до себе туристів та допомогти їм розстатися із грошима : особисто я так і не зрозумів, якого чорта пан Голицин ходив цілими днями по скелям, витоптуючи свою славнозвісну стежку, - невже йому взагалі нічим було займатися? Ну, і в четверте, будь-який туристичний об’єкт Криму можна відвідати «на халяву» - для цього потрібно лише трохи уяви та наполегливості: так, до Херсонесу можна потрапити, перелізши через паркан з допомогою спеціальної «туристичної» драбини, до музеїв можна пройти безкоштовно, розповівши байку про те, що ти є молодшим співробітником Донецького краєзнавчого музею, а на Ай-Петрі можна піднятися та спуститися самотужки, якщо запастися десятком міцних словечок та кросівками.
Подібна економія дає можливість «туристу» приберегти кошти для найважливішого етапу подорожі – вечірньої прогулянки по набережній, у ході якої ті йому знадобляться, адже саме у цьому місці на полювання за грошима збираються приборкувачі вогню, майстри афрокосичок, спеціалісти з кидання та стріляння, а також «аси велоспорту», які пропонують всім спробувати повторити їхні трюки. На набережній обманювати туристів починають не тільки люди, а й машини – «боксери», «терези», що вимірюють зріст та вагу бажаючих, яким ті відомості, в принципі, 300 років як потрібні, а також агрегат, що складається з молотка та частини, по якій б’ють, аби визначити силу удару (на ньому замість слів «слабак», «бугай», «детина» я б написав одне єдине слово «ідіот», аби воно висвітлювалося при кожному ударі, незалежно від того, якої сили він був).
Якщо до цього переліку «розводящих на бабки» розваг додати фото сесії у розкішних сукнях та з тваринами, а також караоке - виконання улюблених «Куполов» та стрибки на батуті, то стає зрозумілим, що втримати гроші у кармані в Криму дуже важко, бо ті постійно намагаються перекочувати до рук «організаторів свята». У зв’язку із цим остання частина відпочинку - від’їзд до дому – перетворюється на справжню муку: придбання вина та подарків близьким відкладається до кращих часів, а харчовий раціон суттєво урізається, через що до нього вже не потрапляє пахлава медова, абрикоси та пиріжки, які наостанок намагається впарити колишнім відпочиваючим торгова «братва» у Мелітополі, що є для мене останнім символом кримського відпочинку.
Того самого відпочинку, який хочеться згадувати у деталях знову та знову та неодмінно повторювати кожного літа!!!

Need_Leo     vkontakte.ru/id42733821

Блукаючи Донецьком, Ви сьогодні можете буквально на кожному кроці побачити бігборд, на якому зображені послідовники героїчних звитяг О.Стаханова – працівники славного «Макіїввугілля», обличчя яких для всіх стали такими рідними та запам’яталися, мабуть, краще вже за фейси наших народних обранців (принаймні, при зустрічі я швидше впізнаю їх, аніж мера чи губернатора).
І не дарма, адже, судячи з фотографій, ці герої праці встигають усюди: годинами таскають шматок вугілля по двору шахти, вболівають за «Шахтар» у Стамбулі, влаштовують численні фото сесії та весело відпочивають, доводячи, що дозвілля для них не менш важливе заняття, аніж праця. Сам процес праці при цьому жодна фотографія чомусь не засвідчує – демонстрацію мільйонного кілограму вугілля не беремо у розрахунок, бо хто ж там знає, звідки його взяли – можливо, він валяється на складі як частина сценічного образу та дістається лише раз на рік для подібних вистав (разом з вугільною пилюкою, яку старанно втирають шахтарям у обличчя для більшої реалістичності).
Така ось нестиковка особисто в мене викликала чимало запитань та припущень. Спочатку я подумав, що до шахтної промисловості нарешті дісталося страшні слова – піар та копірайт, які для наших совкових директорів є чимось взагалі неземним (межа їхнього розуміння – це бухгалтер та бюстгальтер) та загрозливим (особливо, якщо згадати про безчинства у 90-х інших не нашенських слів – інфляції, дефолту та рекету). Я навіть уявив собі картину, як на шахту на спеціальну ставочку влаштовується піарщик, який починає доводити директору, що без реклами підприємство прожити ніяк не може, тому на неї потрібно виділити мільйонів так 20, скоротивши при цьому 80% працівників та перепрофілювавши інших 20% на фотомоделей. Директор плаче, з надією у голосі запитує «А може не треба?», але після лекцій про складність системи товарно-грошових відносин та нестабільність психіко-мотиваційної сутності покупця підписує таки кошторис на проведення «широкомасштабної кампанії з виходу шахти на ринок з продажу вугілля», закриваючи очі на те, що добувати його стало нікому – всім же треба вуглину таскати…
Через деякий час в мене, однак, визріло інше припущення, в якому директор займав вже зовсім не останнє місце. Побачивши кілька бігбордів із фотографіями керівництва цієї установи, з яких вони наче вмовляли мене дати їм грошей та проголосувати за них, я раптово зрозумів, що «Макіїввугілля» - це майбутня партія, яка вирішила заздалегідь розкрутитися та зазомбувати пересічних донеччан своєю «позитивною рекламою». Я навіть бачу програму цієї партії – підняття престижності праці шахтарів(а для чого Ви думали кожного дня їх показують на величезних екранах у центрі міста), наповнення бюджету за рахунок коштів, отриманих за надання можливості сфотографуватися біля славетної, єдиної та неповторної вуглини (тут знову підключаємо піарщиків та змушуємо всіх повірити, що вона – 8 диво світу, яке потребує захисту від терористів).
А ось буквально вчора друг підкинув іншу версію, в якій на перший план виходять самі шахтарі – типові мажори, які отримають в місяць штук по 10 і для «макіївського понту» піарять себе, аби їх впізнавали на вулиці, брали автографи, пускали на диско безкоштовно, як VIP-осіб, та наливали на халяву горілку на ларьку.
Як би там не було, зараз всім зрозуміло лише одне – у Макіївці коїться щось незрозуміле та парадоксальне: не дарма ж саме туди «наче б то за дитиною» приїжджав Елтон Джон і «за планом» (тобто на Червоногвардійку) має приїхати із робочим візитом Барак Обама. Тому, не дивуйтеся нічому – навіть появі цих діячів та Майкла Джексона на бігбодах у шахтарській касці та із вуглиною в руках - просто знайте, що існує іще одне припущення стосовно сутності «Макіїввугілля», згідно з яким без представників інопланетних цивілізацій і тут не обійшлося….
P.S. - Про велику вірогідність останнього припущення красномовно свідчать сусідні бігборди міфічного Амбросєнка, якого вживу нікому ще побачити не вдалося – він з’являється перед виборцями на бігбордах лише на свята, причому з таким перекошеним обличчям, що розумієш, по-перше, що у твоєму житті не все так погано, а по-друге, що таку рекламну кампанію можуть проводити лише «люди» з інших вимірів…

Need_Leo                              vkontakte.ru/id42733821

Ось вже місяць, як широко відомий у вузькому колі політологів український політик Сергій ТІгіПОК працював на благо Батьківщини у Першій Глобальній довідковій, навчаючи нещасних громадян тому, як їм треба жити. Він розповідав селянам, як треба саджати картоплю, радив бомжам, де краще ночувати взимку, пояснював алкоголікам, як напитися на чірік, а також вчив студентів, через кого можна повирішувати сесію. У всіх цих питаннях він абсолютно не розбирався, однак робив усе можливе, аби люди отримували якщо не корисну інформацію, то хоча б задоволення від спілкування із ним (у зв’язку з цим анекдоти та історії про те, як вони у Раді ховали заначку від Богатирьової йшли на ура).
Цього дня народ був особливо активним, адже міліція, пожежна служба та швидка поставили переадресацію на телефон Сергія. Питання люди, здебільшого, ставили стандартні: чи наступить після виборів кінець світу, хто з депутатів не жовто чи біло-блакитний, а реально блакитний та чому дощ пішов саме тоді, коли Петро Качурин поїхав на природу відзначати день народження. Лише деякі дзвонили по справі – один запитував назву іспанського футбольного клубу (4 букви, перша р), інший дізнавався, яке пиво йому краще купити, третій схвильованим голосом цікавився, скільки дають за ненавмисне вбивство і як прізвище у путнього адвоката, а якась дівчина взагалі готувала за вказівками ТІгіПОКа борщ.
Останній процес так зачіпив Сергія, що він відклав у бік слухавку, в якій черговий «пасажир» розповідав про те, яким дурнем він був, коли одружився із цією мігерою, яка не дає йому випити з хлопцями, та почав топтати «хот-дог», люб’язно надісланий йому поштою одним з клієнтів за допомогу у вирішенні питань з податковою.
Саме у цей момент у нього, як на зло, задзвонила мобіла. Рінгтон з серіалу «Бригада» вказував на те, що телефонує хтось зі своїх, тому ТІгіПОК відклав у бік «хот-дог», закрив «полуничку», надіслану учора із запитанням «Ну, як?» на електронну пошту «Sprosi y Tigipoka», і підняв слухавку. На тому кінці пролунало до болі знайоме:
- Слиш, бажаєш отримати стабільність та добробут вже сьогодні?
- Федорович, ти?
- Ні, соціалістичний дід Мороз. Ти чо, своїх вже на впізнаєш?
- Та тебе погано щось чутно…
- Що поробиш… Я, як і обіцяв, чую кожного, а мене щось ніхто. Не дарма ж не хотів брати цей клятий Life – Льонька, падла, вмовив, сказавши, що покриття в нього супер, найкраще у всій Галактиці. Тепер ось ні з ким зв’язатися не можу – ти погано чуєш, Мороз у своєму стилі, Лозинський чи на зоні, чи поза нею, Тарасюк вже 20 років сопить у слухавку та тримає слово, не наважуючись його вимовити. А Сімон взагалі мобілу викинув, аби не підтримувати китайських буржуїв.
- А він, до речі, нещодавно мені з домашнього телефонував – підколоти хотів. Запитував, коли ковбаса у нас знову буде коштувати 2.20, а ескімо – 10 копійок.
- Ну, а ти чо відповів цьому жмоту?
- Що тоді, коли він до дружини повернеться. Після цієї фрази він відразу якось занервував та почав доводити, що і зараз в принципі непогано живеться.
- М-да. До речі, я чого тобі дзвоню. Побачив твій лозунг «Сильний президент – сильна країна» і вирішив запитати, а скільки ти разів 150-ти кілограмову штангу підіймаєш? У мене 6 разів виходить + я тебе постійно борю на руках у кулуарах Верховної Ради, тому з мене більш сильний президент виходить.
ТІгіПОК відчув, що запахло політичними дебатами і можливістю отримати в обличчя у разі, якщо він почне доводити свою перевагу над супротивником. Відповідати йому, однак, на щастя нічого не довелося, адже саме в цей момент задзвонив робочий телефон, слухавку якого Сергій підняв, попрохавши Федоровича почекати на лінії.
- Алло! – почувся голос реального пацана. – Чув, що ти, тіпа, можеш підказати, як не втратити свої заощадження.
- А що багато у вас є?
- Та мільйонів 10, якщо бухгалтер не бреше.
- А зберігаєте ви їх де?
- Чо ти мені викаєш? Нормально базарь. Гроші я зрозуміло в банках тримаю, ну трьохлітрових, бо звичайним не довіряю. А банки вдома – по вулиці Леніна, 15 - у сейфі стоять.
- Моя вам порада – поїдьте прямо зараз на пару днів з дому і охорону з собою заберіть. А сейф незачиненим лишить, щоб ваші гроші працювали по фен-шую, тобто зазивали нові надходження.
- І що спрацює?
- Та хрест на пузі, я ж банкір. Ти коли повернешся, очам своїм не повіриш – так тебе результат здивує.
Задоволений клієнт повісив слухавку, а ТІгіПОК, згадавши про Федоровича, взяв у руки мобілу і побачив на її дисплеї невтішне «Виклик закінчений», що означало лише те, що його колега буде на Леніна 15 раніше за нього. «І не вір після цього у його лозунг – Почую кожного!» - ображено подумав Сергій. – «Отак і виходить, що одні працюють, а інші будують власну стабільність та добробут вже сьогодні».
Щоб якось відволіктися від невтішних думок, він відповів на один з телефонних дзвоників. В результаті вийшла наступна розмова:
- Алло, дружище! Підкажи, який курс гривні буде восени?
- На сьогоднішній день ставки наступні: 9 гривень за долар – 3:1, 9,50 за долар – 5:1 і 8 гривасов за зелений – 9:1. Ти також можеш пограти у наш тоталізатор – для цього потрібно перевести ставку на такий ось рахунок: ОКПУ 87884599347574.
- А виграш повернете? А то стільки лохотронів навкруги..
- Неодмінно, причому у найкоротший, десь приблизно річний термін.
- Прикольно! Тоді в мене до тебе ще одне запитання – як подолати корупцію?
- О, це взагалі елементарно – якщо ти даси мені на лапу 1 тисячу гривень, то відразу забудеш про неї на певний час. Принаймні до того моменту, доки знову гроші не назбираєш…
На цьому ця розмова закінчилася, адже задзвонив інший телефон і Сергій як справжній бетмен-трудоголік поринув із головою у вирішення нового питання, сутність якого зводилася до наступного: школяр Микола на уроці з історії писав контрольну, що містила тест, на який він ніяк не міг відповісти. За порадою однокашника він використав своє право на дзвінок другу і набрав всезнаючого ТІгіПОКа, сподіваючись на те, що той неодмінно підкаже, хто ж - Олег, Ярослав, Володимир чи Митрофан - хрестив Русь. Сергій спочатку порадив використати 50 на 50, а потім, коли залишилися лише Володимир та Митрофан, увімкнув логіку та безапеляційно заявив, що це Митрофан, адже Володимир є нинішнім митрополитом Київським і не може бути хрестителем, адже ця подія відбулася занадто давно – ще коли комуняки були при владі.
Вирішивши таке складне питання та увійшовши у кураж, ТІгіПОК з радістю відгукнувся і на наступний виклик, який виявився не менш цікавим.
- Здравия бажаю! Вас турбує майор СБУ Іван Мірцев. Ми з колегами побачили оце Вашу рекламу та вирішили дізнатися в інтересах справи як же потрібно боротися зі свавіллям влади, а також контрабандою, торгівлею людьми, расизмом та фашизмом, діареєю, тероризмом, донецькими, «Барселоною» та міліціонерами – перевертнями. Можете відповідати, ми вже записуємо…
- Як боротися? Активно та безкомпромісно, не покладаючи рук та не простягаючи ноги, - не розгубився ТІгіПОК.
- А якщо конкретно, без депутатського словоблуддя? Може нам знову розпочати великі чистки – ми ж, окрім них, нічого робити то і не вміємо?
- Більш детальну інформацію Ви отримаєте у моїй книжці «Україна:проект розвитку», звісно якщо знайдете її – єдиний примірник то в мене якраз схований.
- Ви, що буксуєте? Тоді ми з ордером і мужиком, що рекламує Tide, їдемо до Вас, - сказав майор та поклав слухавку.
«Оце влип! – подумав ТІгіПок. – Кому б подзвонити? Федорович на роботу пішов, «спікер» такий, що ще й понятим буде, а Вона все працює на пару з тим, хто країну рятує. Доведеться «екс-батька» української демократії набирати».
Зробивши цей складний вибір, Сергій дістав мобілу, знайшов у телефонному довіднику «пенсіонерішку» та натиснув кнопку «подзвонити». З першого разу йому додзвонитися не вдалося, адже оператор постійно переадресовував виклик на Леді Ю та Пана Ю або, принаймні, на зятя-мецената. Лише хвилини через 3 він почув вже під забуте: «Ну шо тобі, як тебе там, потрібно?
- Ну, розумієш, Данилич, тут така справа…
- Швидше давай, через 2 хвилини мій улюблений серіал починається – передостанню, 432 серію про улюбленого майора спецслужб, що розслідує вбивство журналіста, я пропускати через тебе не хочу.
- СБУ пресує – додому до мене поїхали, ще й мужика, який у рекламі людей пральним порошком тероризував, взяли з собою. А на місці, мабуть, виявиться, що й тьотя Ася із ними приїхала.
- Так, погані в тебе справи. А ти Юрку з МВС телефонував? Може він тобі охорону дасть.
- А толк який? Він же по телефону так говорить, що взагалі нічого не зрозуміло. Крім того, кажуть, що усе МВС 2 місяць не просихає – досі арешт Пукача відзначають.
- Та вони так би його ніколи і не знайшли, якби не я. Просто мені, реально, набридло вдома у протигазі ходити: хто ж знав, що Пукач – це не тільки прізвище, а ще і хобі. Гаразд, повернемося до твоїх справ. Єдине, що я міг би зробити, так це відправити тебе у село вигнанців, яке знаходиться під Козятином, - там у моєму пансіонаті (треба ж якось гроші заробляти) всі наші відпочивають: Лозинський, Білокінь, Преслі, Поплавський між гастролями.
- А куди мені їхати? Де цей Козятин знаходиться?
- У тому-то і річ - у нас ніколи нікого не знаходять, бо ніхто, окрім мене, не знає, де це місце знаходиться. Тому туди хочуть потрапити всі наші лузери – ось і зараз всі місця у ньому вже зарезервовані за кілька місяців до виборів – ніхто ж не знає, у чий бік ЦВК підрахує. Тому ти, як тебе там, вибачай – максимум, чим я можу допомогти, так це із організацією подорожі у найпатріотичнішу область України – Канаду або відправкою у гості до Лазаренка…
- Та якось не хочеться - я тільки на роботу влаштувався, гроші почав закалачувати – 30 коп. за кожну хвилину вхідного дзвоника..
- Із Лазарем міг би не менше підіймати – він же перетворив свою особисту тюрму на зразкову, п’ятизіркову, тому янкі башляють чималі бабки, аби туди потрапити. Але якщо не хочеш, то … не заважай мені дивитися серіал і взагалі забудь мій номер…
Тільки-но Данилич поклав слухавку, як у офісі ТІгіПОКа знову задзвонив телефон
- Це знову Іван Марцев. Ну ми ознайомилися із вашою феноменальною працею..
- Повністю прочитали?
- Так, всі 4 сторінки полистав, причому останню – ту, що з анекдотами та кросвордом навіть вивчив детально. Проект в принципі у Вас нормальний – принаймні в ньому менше граматичних помилок, ніж у професора. Але загонів також вистачає – чого вартий тільки лозунг: «У тюрмах спочатку мають сидіти не бандити, а ті, хто займаються євроремонтами, аби вони підготували місця для бандитів» або заклики вирощувати замість пшениці коноплю, адже це тупо вигідно, та націоналізувати реприватизоване для наступної приватизації задля оптимізації фінансових потоків Сергія ТІгіПОКа та активізації традиційної української рейдерської культури.
- А як вам ідея про переведення армії на самозабезпечення, аби солдати самі гроші знаходили на себе під час марш-кидків та рейдів на навколишні міста. Цей крок дозволив би зекономити бюджетні кошти та зробити, як армію, так і місцеве населення дійсно боєздатними…
- Мені більше сподобалося пропозиції про проведення одночасно дня десантника та дня прикордонника (ну, чисто, щоб поорати та побачити як плачуть представники страхових компаній), а також про організацію Євро-2012 взимку задля економії коштів на опаленні – чого і справді обігрівати квартири, якщо народу і там тепло буде від алкогольних напоїв.
- Це мені мер Алчевська підказав, а ще цей міністр з палєва, в якого завжди повна «труба» на роботі – через неї, до речі, всі кошти держави і вилітають…
- З цієї інформації нашу розмову і потрібно було починати: тепер у нас до Вас питань немає, а ось цих панів ми будемо напружувати. Зарплату за допомогу слідству ви можете отримати у 35 кабінеті – тільки запишіться заздалегідь на прийом, бо кожного дня ваших колег стільки приходить, що не протовпишся..
- А можна до Вас на постояночку? Я, наприклад, теж касети вмію чудово записувати…
- А ти хоч раз сидів у тюрмі або, принаймні, на Майдані?

Ні, але я сидів у НБУ з ворамі у законі та знаю ще з 5 років, як заробляються гроші в Україні - саме у цьому віці я вперше поцупив у батька рупчік, аби купити дитяче відерко, яким можна було перетягати до нашого дому пісок з дитячої площадки…

- Такі “чесні” співробітники нам, безумовно, потрібні - отож, разом будемо захищати Україну…

- А від кого? - поцікавився ТІгіПОК, який в принципі знав у обличчя всіх, хто так чи інакше її ображав.

- Складне питання, - погодився Мірцев. - А давай, як завжди, від американців або взагалі від гуманоїдів? Цих зловити, принаймні, легше, аніж наших політиків, які знають все та чують кожного, але не роблять нічого та забивають завжди на всіх….

І це ось насправді прикро…..

Need_Leo                                  vkontakte.ru/id42733821

Часть 1. Биография
Родился 1 ноября 1958 года в Нью-Йорке, и вырос на восточном побережье.
Первые годы жизни он провел в Лонг Айленде, посещал школу в Западном Хэртфорде, штат Коннектикут, куда его семья переехала в 1972 году.
Закончив школу в 1976 году, Чарли сначала поступил в бостонский университет, но вскоре перешёл в нью-йорский, где стал изучать кино.
Здесь он снял пару короткометражек, и участвовал в студенческих постановках в качестве актёра.
После окончания университета Кауфман переехал в Миннеаполис, где работал в газете и местном музее искусств.
В 1990 году Чарли отправился в Лос-Анджелес в надежде сделать карьеру сценариста.
Он начал работать на телевидении, написал сценарии к нескольким эпизодам комедийных сериалов (”Нед и Стейси”, “Проблемы с Ларри”).
Первый же его полнометражный сценарий, “Быть Джоном Малковичем”, был номинирован на “Оскар”.
Вторую номинацию, за “Адаптацию”, Кауфман разделил с выдуманным братом Дональдом, который стал первым несуществующим человеком, претендовавшим на награду Киноакадемии.
Кауфман сделал по два фильма с режиссерами, которые начали свою карьеру с создания видеоклипов: Спайком Джонзи (”Быть Джоном Малковичем”, “Адаптацию”) и Мишелем Гондри (”Звериная натура”, “Вечное сияние чистого разума”).
Кроме того, он написал сценарий к дебютной картине Джорджа Клуни “Признания опасного человека”.
Кауфман также принимал участие в адаптации книги Филиппа Дика “Помутнение”, но его вариант не прошел.
Одной из последних работ Кауфмана стал сценарий фантастической драмы “Вечное сияние чистого разума”.
В картине “Синекдоха, Нью-Йорк” Кауфман выступил сценаристом и режиссёром.
Часть 2. Творчество
Сразу хочу сказать, что из 8 проектов Чарли Кауфмана в этой статье будет рассмотрено 4 наиболее удачных или даже можно сказать - гениальных
“Being John Malkovich” (1999)
“Adaptation.” (2002)
“Eternal Sunshine of the Spotless Mind” (2004)
“Synecdoche, New York” (2008)
Эти фильмы заслуживают, чтобы их смотрели, пересматривали и обсуждали.
Их величие в том, что они сняты по сценариям Кауфмана, которые он явно писал с себя.
Основываясь на своём личном жизненном опыте, своих мечтах, ошибках, неудачах.
Каждый из этих фильмов раскрывает определённый этап в жизни самого Чарли.
И поэтому, хоть в них и добавлены фантастические элементы, они настолько реальны
Они действительно были.
1 - “Быть Джоном Малковичем”
Первый полнометражный сценарий Чарли Кауфмана.
Про парня, который был никем и звали его никак.
Рост самого Кауфмана 1.64 м, у него кучерявые волосы и добродушное простое лицо.
Практически один в один странно выглядящий герой Джона Кьюсака.
О чём может мечтать этот парень?
Чарли Кауфман точно знает о чём.
О том, чтобы стать кем-то известным, богатым и привлекательным.
Полной противоположностью себе.
И судьба подкидывает ему шанс.
Он находит способ вселяться в мозг актёра Джона Малковича.
Говорить о том, что Джон Малкович на самом деле существует и в фильме играет самого себя и во что превращается эта трагикомедия с развитием сюжета не очень хочется.
Это просто нужно видеть.
Главным здесь является то, что мы видим первого Кауфмана - не знаменитого, безденежного, недовольного своей жизнью и страдающего от всего этого человека, находящего утешение в мечтах.
2. - “Адаптация.”
На экраны выходит “Быть Джоном Малковичем”.
Чарли Кауфман получает номинации и награды за свой сценарий.
Становится знаменитым.
Начинает получать заказы и чувствует востребованность.
И скорее всего от него хотят сценарии для крепких боевиков и триллеров.
Но этот парень не хочет писать о насилии, хотя и понимает, что это принесёт ему стабильный доход.
И он разделяется.
И пишет об этом сценарий фильма “Адаптация.”.
Поэтому героями картины опять является Кауфман.
Победивший Кауфман - Чарли, который мечтает писать умное кино.
Проигравший Кауфман - Дональд, который пытается писать для коммерческого кино.
Обоих персонажей играет Николас Кейдж.
Получается змея, кусающая себя за хвост.
Фильм по сценарию о написании сценария к данному же фильму.
Здесь мы видим нового Кауфмана.
Мечущегося между тем, чтобы стать гениальным творцом или богатым ремесленником.
И творец победил.
Чарли Кауфман смог адаптироваться.
3. - “Вечное сияние чистого разума”
Данный фильм посвящён отношением мужчины и женщины, памяти.
Кауфману за 40 лет.
У него уже есть накопленный жизненный опыт.
И часть его жизни уже составляют не новые ощущения, а старые воспоминания.
Поэтому он пишет о людях, любви, свойствах памяти.
Теперь его играет Джим Кэрри.
У Кэрри Кауфман не такой невзрачный, как у Кьюсака.
Не такой запутанный, как у Кейджа.
Более уверенный, более сильный.
Но всё ещё не совсем счастливый.
И сам фильм оставляет ощущение, как от кризиса среднего возраста.
Всё обыденно, жизнь проходит зря, семьи нет, работа не приносит удовольствия.
Опять присутствуют фантастические мотивы.
Опять по воле Кауфмана у его героя появляется шанс изменить что-то.
Бог из машины - стиратель воспоминаний.
Возможно сам Чарли хотел бы стереть что-то себе или другим.
Кауфман признаёт, что настоящая любовь нужна.
И что с ней веселее.
И что главный враг любви - это сами люди.
И их поступки и их поведение.
4. - “Синекдоха, Нью-Йорк”
Чарли Кауфман выступает автором сценария и дебютирует режиссёром.
И здесь его несёт.
Ему уже 50.
И он думает о смерти.
Думает много и глубоко.
И все переживания выливает на бумагу.
Змея съедает себя.
Сценарий о сценарии про сценарий.
Полный катарсис.
Кауфмана играет великолепный Филип Сэймур Хооффман.
Его уже не так заботит сама жизнь, как её продолжительность.
Творчество.
Наследие.
Кауфман в жизни получает возможность снять фильм своей мечты.
Как его герой получает возможность поставить спектакль своей мечты.
И они оба придумывает нечто такое, чего раньше не было.
Этот фильм так же о возможности.
И шансе.
Как и всегда у Кауфмана.
Часть 3. Вывод
4 сценария Кауфмана о нём самом.
4 фильма, которые заслуживают просмотра.
Темы, заслуживающие обдумывания.
Такой вот странный сериал про некого Чарли Кауфмана.
Ждём новых серий и наслаждаемся старыми.